«Інститут третього віку» – це ідея, організація, рух, громадська ініціатива (все разом), мета якого – дати можливість повноцінного й активного життя пенсіонерам (третій вік – це як ще одне, третє, життя). Щоб не почувалися вони самотніми і нікому, крім сім’ї, непотрібними, щоб не вважали, що їм залишилося лише доживати свій вік, і що все найцікавіше і найважливіше у їхньому житті вже далеко позаду, а попереду лише сумне очікування близького земного кінця.
У 2009 році Міністерство освіти і науки звернулося до культурних та освітніх установ, щоб ті впровадили в Україні таке поняття як інститут, університет, центр третього віку, дорослої освіти. Інакше – неформальну освіту в Україні.
У країнах Скандинавії подібна практика існує вже 102 роки. У них працюють так звані народні школи. Там пенсіонери, коли виходять на пенсію, починають жити. А у нас – виходять на пенсію і починається деградація: я нікому не потрібний, люди починають закриватися в собі, і виходить, що незадоволені життям.
Прообразом «Інституту» можна вважати і клуби «Тим, кому за 30» які існували ще в радянські часи (до речі, такі клуби першими виникли в Києві, а вже потім у Москві та по всьому СРСР).
Леся Дзебчук, організатор, ректор, ідейний натхненник «Інституту Третього Віку» в Українці (Обухівський район):
Наш «Інститут» працює вже шостий рік. Ніби не зовсім багато, але якщо порівнювати з іншими осередками «Інституту», які існують в Україні, то ми одні з найстарших. Звісно, нам не наздогнати Дніпро (там справа справді пішла в гору), але й у нас є успіхи і є багатий досвід. Вже маємо власне приміщення – не дуже велике, але є. А головне – ми успішно розширюємо коло наших студентів, тобто пенсіонерів, які йдуть до нас вчитися новій для себе справі, а отже живуть новим життям.
Так, починали ми в Українці у 2015 році, за активної допомоги тодішнього мера міста Павла Козирєва. Саме він привіз цю ідею зі Львова та з відряджень за кордон.
Не зовсім правильно називати «Інститут» організацією пенсіонерів, точніше буде сказати: це місце для пенсіонерів. Місце, де вони навчаються, де вони спілкуються, де знаходять нових друзів і знайомих. Адже в цьому віці в більшості випадків виходить так, що пенсіонери стають самотніми – діти роз’їхались. Наприклад, живе жінка, у якої помер чоловік, вона одна в чотирьох стінах, у неї нікого нема. Зараз ще більше одиноких людей, бо в нас дуже багато переселенців.
Крім того, є дуже багато нереалізованих людей. Життя таке, що далеко не завжди людина займається тим, чим хоче займатися. Частіше вона змушена займатися тим, що конче необхідно зараз, заради зарплати, заради дітей. Через те, що вони десь працювали, займались дітьми, і у них не було часу займатись тим, що їм подобається. І лише на пенсії вони нарешті можуть зайнятися тим, що подобається. Приміром, танцювати. Чи стати актором аматорського театру. Чи почати подорожувати Україною.
«Інститут» в Українці має ректора, викладачів та тренерів (бо дуже багато спортивних дисциплін), студентів. Останні об’єднані в групи (у кожній – староста). Зрештою, як і в звичайних вишах. Є свої факультети, клуби, об’єднання. Викладачі і тренери (їх сьогодні 25) теж працюють, по суті, за ідею, бо платня у них, образно кажучи, копійчана.
Коли ми починали – було 40 студентів. Наші студенти мають свою назву, яка є тільки в місті Українка, свого часу Павло Козирєв сказав, що це – «супермолодь». Найкращі студенти, які можуть бути – це пенсіонери. Вони з радістю йдуть на лекції, заняття, а якщо й прогулюють – то кажуть, я двієчник, залишіть мене на наступний рік. Усі студенти отримують в кінці навчального року дипломи випускника, але потім можуть навчатися стільки, скільки хочуть. Чому? По-перше, вік диктує нам умови, ми не можемо видавати ці дипломи через три – чотири роки, у нас є студенти дуже поважного віку. По-друге, ми не можемо за рік всьому навчити, по-третє – у нас кожного року відкриваються нові факультети і факультативи. І якщо на початку першого року роботи у нас було 6 напрямків, то зараз у нас їх 36.
——
Можливо, це хтось вважатиме зайвим, але ми перелічимо усі ці напрями (інакше – предмети):
Українська мова; Англійська мова; Література; Право; Медицина;
Інформатика; Аграрний; Кулінарія; Ораторське мистецтво; Йога;
Фітнес; Група «Здоров’я»; Плавання; Скандинавська ходьба; Петанк;
Бальні танці; Східні танці; Зумба; Хоровий спів; Психологічні тренінги;
Біжутерія; Умілі ручки; Доходи від відходів; Крій ти шиття; Розмовне кафе;
Дискусійний клуб; Творча майстерня (майстер класи); Краєзнавство; Писанкарство; Драмгурток;
Живопис; Клуб любителів класичної музики «Натхнення»; Клуб «Ретро»; Театр та кіно; Територія жіночої краси, моди та здоров’я; Волонтерське об’єднання.
——-
Зараз ми закінчуємо набір на цей навчальний рік, є 216 студентів. Є група продовжувачів, є група першокурсників. Сказати, що у нас стільки першокурсників, скільки було минулого року, я не можу – на даний момент є 41 першокурсник, а в минулому році їх було 132. Чому так? Бо коронавірус. Через це, а також через матеріальні обмеження, ми не вели активної агітації з набору студентів.
——-
Можна дуже багато і дуже довго переповідати різноманітне і яскраве життя студентів-пенсіонерів в Українці. Гляньте уважно хоча б на ті кілька світлин, які ми обрали для цієї статті з сотень подібних. Але все-таки варто говорити насамперед про проблеми, які заважають «Інституту» стати справді масовим явищем.
Звісно, головна проблема – нестача коштів. «Бюджет – найболючіше питання», – каже Леся Дзебчук. І загалом матеріальні проблеми – з приміщенням (уявіть, скільки приміщень потрібно для згаданих 36 напрямів-предметів), з сировиною для творчих майстерень. В Українці багато допомагають «Інституту» (мається на увазі міська влада і місцеві підприємства та установи, бо «Інститут» в Українці знає практично все місто), в першу чергу з приміщеннями. Є й фінансування з міського бюджету та бюджету Палацу культури «Енергетик», але то справді копійки.
Приміром, стабільною цифрою у бюджетному фінансуванні є зарплата викладачам. Їх 25, але платню отримує лише третина (інші – на громадських засадах). Заняття, скільки б воно не тривало, і скільки б не було студентів, коштує аж 100 гривень. Зарплата всіх разом взятих викладачів в місяць складає тисяч 12 гривень.
Тож головне джерело матеріальної підтримки – волонтерські та спонсорські кошти. У загальному бюджеті 20% це бюджетне фінансування, решта 80% – це спонсори. Найщедрішим спонсором Леся Дзебчук називає Георгія Цагареішвілі, підприємця і депутата обласної ради, керівника обласної організації «Європейської Солідарності».
Однак очевидно, що така масштабна справа як соціальний проект «Інститут третього віку» потребує регулярного і гарантованого на довгий період фінансування, що не може бути забезпечене лише спонсорською підтримкою. А ще варто згадати, що існує, на жаль, сила-силенна бюрократичних перешкод для фінансування громадських організацій з бюджету – державного чи місцевих. Все це потрібно якось владнати, спростити, щоб не ходили такі незвичайні люди як Леся Дзебчук вічними прохачами по владних кабінетах.
До Верховної Ради внесено законопроект про бюджетне фінансування неформальної освіти. Але він там «висить» вже років зо три.
Леся Дзебчук:
Незабаром ми отримаємо офіційний статус громадської організації. Назва буде – «Університет третього віку» («інститут» вже десь раніше зареєстрована). Можливо, це нам якось допоможе впорядкувати і полегшити наше фінансування, бо сьогодні у нас нема ні бухгалтера, ні своїх грошей на рахунку. Можливо, ми отримаємо грантові кошти. Коли я приходжу до міської ради або до директора ПК «Енергетика» з проханням дати гроші на якийсь наш захід, мені коштів не дають, а замовляють, що треба, через свій бюджет. Тому я не можу навіть точно знати, порахувати скільки коштує наша діяльність у рік, скажімо.
Георгій Цагареішвілі, депутат Київської обласної ради:
«Це така справа, цей «Інститут Третього віку», що не допомогти їй я вважаю гріхом. І чим можу в міру своїх скромних можливостей – допомагаю. І справді – на таких безкорисливих і совісних людях, як Леся Дзебчук, світ тримається. Є у мене задум, і я його обов’язково зроблю: привезти сюди в Українку депутатів новообраної обласної ради, привезти на випускний «гала-концерт» студентів-пенсіонерів «Інституту», коли зала на 600 місць заповнена вщерть містянами. Хай не всіх депутатів, але багатьох. Хай на свої очі подивляться, що це таке – нове життя пенсіонерів. Бо розповідати можна багато, а краще, як-то кажуть, один раз побачити. Щоб потім ці депутати знайшли спосіб підтримати – насамперед матеріально – розвиток осередків «Інституту» по всій області. Бо у нас тільки в Українці «Інститут» набув помітного розвитку, тут його знають усі, а в області ця справа практично на нулі».
Наталія Кучинська