Я лежала під обстрілом на холодній підлозі і намагалася запам’ятати смак повітря – депутатка “ЄС” про війну

Від початку російського вторгнення депутатка Бучанської районної ради від фракції “Європейська Солідарність”, активістка Олеся Василець безперервно займається волонтерством. Колишня переселенка із Луганська, тепер вона називає себе переселенкою з Ірпеня та Бучі. Вона лишалася там, скільки змогла, а потім, коли агресор вже насувався на Бучу та Ірпінь, їй з мамою довелося ховатися від обстрілів на вокзалі Ірпеня, та ледве вдалося виїхати потягом до Києва. 

Про власну історію війни Олеся Василець розказала в інтерв’ю для Великий Київ.

«Останні 70 днів я лише волонтерю і рахую втрати. Вже 27 моїх друзів пішло у вічність…Сьогодні один, вчора двоє, позавчора троє і так у нескінченність поринають всі, кого я люблю… Любила… Зараз вас вже 27… вбитих… моїх… з Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Миколаєва, Києва і Луганська. Моїх прекрасних, молодих і розумних друзів. Я знаю, попереду вас буде ще багато… В душі лише розпач. Я справді не знаю, як до цього підготуватися?…», – написала на своїй сторінці у Фейсбуці Олеся Василець.

Олесю, ви написали дуже зворушливий і сумний пост про загиблих друзів. Чи є речі, які допомагають вам пережити втрати і рухатись далі?

– Мене тримає пам’ять про друзів і ненависть до ворогів. Я пам’ятаю кожного загиблого і не зраджу цій пам’яті. Я розумію, що я потрібна своїй державі, як політик, як громадянка, яка зробить усе можливе, аби в майбутньому у нас «рускім міром» і не пахло. Я з Луганська і я ненавиджу росію, яка забрала у мене за увесь час війни із 2014 року близько 100 моїх знайомих людей. На Майдані, потім у Луганську, потім у Криму, а тепер в Ірпені та Бучі.

Що ви робили, коли почалося повномасштабне вторгнення?

– Волонтерила в Ірпені. Спочатку сиділа 8 днів в укритті – у підвалі ірпінської школи номер 3. Там разом із місцевими жінками та директором школи, моїм колегою по партії Станіславом Федоровим ми організували польову кухню для місцевої тероборони, дитячий садочок і пункт видачі гуманітарної допомоги. Ми працювали зі світанку до вечора. Окрім цього, я ходила з теробороною шукати мітки диверсантів. А вночі знову ховалася від російських бомб.

Як вам вдалося вирватися звідти?

– Коли окупанти захопили Бучу і насувалися на Ірпінь, почалися просто божевільні обстріли. Користі з мене там вже не було ніякої, бо я не маю зброї і військових навичок. Мені порадили їхати з міста, поки не підірвали колії. Тоді ми з мамою під шквальним вогнем бігли до ірпінського вокзалу. Простояли в черзі на потяг до Києва 4 години у натовпі, а коли натовп почали розстрілювати, сховалися у приміщенні вокзалу. Лежали з мамою на холодній підлозі, снаряди свистіли над нами. Я глибоо дихала, хотіла запам’ятати смак повітря, раптом, це наші останні подихи. Коли потяг подали, ми побігли і встигли вскочити буквально до останнього вагону, напханого людьми. Я приїхала до Києва, а звідти – в Ужгород, до своєї колеги і подруги, також депутатки від нашої партії в Закарпатській облраді. Ми разом кілька тижні займалися гуманітарною допомогою, переправляли вантажі із Західної України на Київщину. Також я зібрала 12 волонтерів, моїх помічників із Солідарної Молоді Київщини, які мали машини і мирозпочали евакуацію людей в Бучанському районі. Загалом ми евакуювали 300 людей, а один наш волонтер – Сашко, загинув в Ірпені під час евакуації. Далі я поїхала до Європи, щоб збирати там гуманітарну допомогу.  Організувала 6 волонтерських штабів у різних європейських країнах. Ми збираємо вантажі і відправляємо їх на Київщину. Зараз до моїх волонтерських задач ще додався пошук зниклих людей.

А що будете робити далі?

-17 травня я остаточно повертаюся до України і буду разом зі своєю громадою відбудовувати Бучанський район. Адже, у 90% людей у моєму районі зруйноване житло, і понад 60% тих, хто змушений був евакуюватися, зараз повернулися.