Після перемоги хочу відбудувати звільнений рідний Луганськ – волонтерка Олеся Василець

«Я не маю військової підготовки, щоб взяти автомат і піти на фронт. Але я можу забезпечити тил. І так, що весь батальйон буде нагодований, вдягнений і взутий»

Луганчанка, депутатка Бучанської районної ради Олеся Василець ще до повномасштабного вторгнення добре розуміла, що таке війна. Пекельне літо 2014-го вона провела на Донбасі. Всі ті звірства, що відбулись згодом в Бучі та Ірпені, вона бачила на власні очі в рідному місті: і захоплення населених пунктів, і катування. Тоді з родиною вони змогли врятуватись. Але, за іронією долі, переїхали в Ірпінь.

Велику війну Олеся зустріла саме там: «У 2022 році побачили все те саме. «Русский мир» прийшов в Ірпінь. Я вже двічі зустрілася з цією ордою орків. І змушена була знов їм протистояти. Але вже як депутатка, як волонтерка. Як людина, яка має досвід війни».

Перші дні не було ані паніки, ані розгублення. Навпаки, шокованих місцевих Олеся чітко навчала, як треба рятуватися від обстрілів, як правильно ховати голову, коли падаєш на землю. За якою стіною слід ховатися, в якому куті розташовуватися, як заліпити вікна, як врятуватися від осколків. Вона це все пройшла і могла інструктувати інших. І хоча тривожна валізка була зібрана задовго до початку наступу, чітко вирішила: до останнього лишатись в Ірпені, аби не зрадити довіру своїх виборців.

«Перші думки були: «За що?». За що наша нація, за що моя країна знов все це переживає? Тепер вже мирна Київщина. Лють на рашистів, ненависть до ворогів. Я розуміла, що я як одна особа не можу нічого вагомого зробити, щоб не сталася окупація. Але ця безпорадність, це безсилля перетворилося в люту ненависть до рашистів і вилилось в потужний волонтерський запал».

З перших днів війни Олеся Василець вступила до лав самооборони. Займалася вишукуванням міток диверсантів по дахах, по вулицях. Далі – 8 діб окупації, з якої таки вдалося вирватись. Мінометний обстріл на вокзалі почався саме в той момент, коли з Ірпеня відходив останній евакуаційний потяг. В цьому потязі вже під канонади вибухів їй із мамою вдалося все ж виїхати.

«Єдина була думка про те, допомогти тим, чим я можу, на тому місці, де я є. Іншого варіанту в мене не було. Я маю руки-ноги, голову на плечах, молодість, свою освіту. За допомогою цього я можу допомогти своїй країні».

Тоді ж Олеся Василець виїхала на захід України, знайшла ще 12 однодумців-волонтерів, які мають авто, і розпочала роботу. На цих машинах волонтери евакуювали людей із окупованих територій – Буча, Гостомель, Ворзель, Ірпінь, діставали людей з-під завалів. А ще шукали зниклих безвісти людей Бучанського району. Ця робота тривала доти, доки ситуація на Київщині більш-менш не стабілізувалась.

Далі довелось проїхати три десятка європейських країн, аби налагодити міжнародну волонтерську гуманітарну допомогу. Три місяці за кордоном – 6 відкритих складів в різних країнах, куди люди зносять все – від харчів і підгузків до амуніції. Франція, Швейцарія, Австрія, Нідерланди, Швеція та Польща. Знайшла Олеся і партнерів в логістичних компаніях. Що два тижні фура забирає все це і розвозить по країні. Не тільки у звільнені міста Київщини, а й на передову: Бахмут, Костянтинівка, Миколаїв, Харків.

«Але найбільше вражає, коли діти збирають гроші на армію і гуманітарну допомогу. Я не знаю, на що розраховує Путін і розраховують рашисти, коли в нас навіть діти спонсорують армію. Нема шансу в рашистів з такою нацією, як наша. Коли я бачу таких дітей, хочу ще більше допомагати».

Після перемоги Олеся Василець хотіла б долучитись до відновлення країни. Особливо – відбудувати рідний Луганськ. Вона точно знає, що Донбас втомлений і розбитий після 8-ми років окупації. Але вірить, що колись допоможе йому вдихнути і повернутись до життя. Життя із українською мовою, патріотичними людьми та під українськими прапорами.