
Ярослав Куц за професією адвокат, хоча сфера його діяльності дивує розмаїттям – від слідчого до ведучого телевізійних проектів. Але головну свою місію він зрозумів ще від початку агресії Росії, з 2014-го року – не може не допомагати людям та фронту.
Назва його рідного міста нещодавно облетіла увесь світ. Ірпінь. Там він вже давно депутат від «Європейської Солідарності» в міській раді. А ще – відомий активіст та волонтер. Власне, і в депутатство, пригадує Ярослав, пішов, аби зробити місто кращим. Тепер він із сумом дивиться на зруйновані будинки та інфраструктуру Ірпеня. Адже доклав чимало зусиль, щоб воно квітло так, як це було до повномасштабного вторгнення Росії. Початок війни Ярослав зустрів, як і більшість українців – в себе вдома. Відчув вибухи, які лунали з боку Гостомеля. Перше, розбудив дружину і дітей, спустив їх підвал, облаштував там укриття, а сам до справи. Він розумів, що терміново треба зібрати усіх депутатів, поки ніхто не розбігся, не роз’їхався. Тож одразу набрав Ірпенському міському голові:«Я подзвонив йому, кажу, Саш, давай терміново організовуємо позачергову сесію, поки всі депутати не розбіглися, створюємо оперативний штаб, передаємо повноваження управління, і давай робити оборону міста, бо почалась війна. І менш, ніж через годину, десь 6.20 ми почали проведення позачергової сесії».

Повномасштабне вторгення для Ярослава несподіванкою не стало. Він готувався до війни. Розумів, що історія України та Росії достатньо давня. І завжди мала виключно негативний контекст. І коли в 2014-му році почалась війна, він вже тоді розумів – це не завершиться лише Кримом і Донбасом.

«Готуватись ми не припиняли. Вносились і цілий ряд проектних рішень на розгляд міськради. І була співпраця безпосередньо з народними депутатами з Верховної ради в частині опрацювання системи взаємодії сил територіальної оборони, їхньому комплектуванні. Але ми розуміємо, що, починаючи з 2019 року позиція влади в нашій Україні була миролюбною. І ніхто не дозволяв готуватись повноцінно до війни і розгортати підрозділи систем взаємозв’язку і комплектування».
Перші тижні війни Ярослав займався організацією оборони міста, підвезенням гуманітарної допомоги – речей, харчів – аби забезпечити місто. Організували патрулі, блокпости, перекривали вулиці, стягували бетонні блоки. Все, що потрібно було для оборони Ірпеня, все Ярослав взяв у свої руки. В цей час активні бойові дії точилися в Гостомелі, далі перекинулись на Бучу і на Житомирську трасу.«По суті, ми розуміли, що місто потихеньку ставало в повноцінній окупації, або, як мінімум, в оточенні. Наша задача була вивезти якомога більше населення міста, з чим ми успішно справились. Ми евакуювали з міста з усіма труднощами понад 90 відсотків всіх містян».

Він сам повернувся і Ірпінь одразу в перший день після звільнення. Стрибнув в автівку, взяв святих отців з Української православної церкви, харчі та поїхали в село Козинці. Людей на вулиці геть не було. Першу людину знайшли задовго після приїзду. Коли їхній бус з харчами зупинився, люди почали обережно, поволі виходити на вулиці з підвалів. Це було моторошно: налякані люди, які бояться виходити до таких самих людей. На це було страшно дивитись. Голодні, зчорнілі, змарнілі мешканці виходили, брали свічки, харчі, речі.
«І в один із цих моментів підійшла мати з хлопчиком маленьким, років 5-ть. Він такий замурзаний був. Він бере ту буханку хліба і реально дитина стоїть її цілує. Я зараз розповідаю, а в мене сльози навертаються на очі. Насправді, це дуже страшна річ бачити, як ні в чому не винні люди, дітки, настільки страждають. Ніколи не міг подумати, що доживу до моменту, коли дитина буде цілувати хліб і буде плакати від побаченого хліба. Я думав, це залишилось тільки в розповіді наших бабусь і дідусів».
Тепер Ярослав більше за все хоче, щоб ця історія, яка запала йому в душу, ні з ким не повторилася. Тому після перемоги він продовжить займатись волонтерством. А ще роститиме своїх діток. Щасливими. І такими, що не бачитимуть більше ані війни, ані війни, ані голоду.
«Але все більше думаю про те, як ми будемо відновлювати нашу країну, як будемо розвивати економіку. Поки що план єдиний – перемогти і відбудуватись».